Технологія розвивального навчання на уроках географії

Вступ

Вважається, що навчання – це процес передачі знань і життєвого досвіду від старшого покоління до молодшого. Про те, що за останні десятиліття діти дуже змінилися, говориться багато. Дослідження показують, що сучасні діти у своїй більшості не здатні вписатися в рамки традиційної системи освіти, не завдаючи шкоди для свого розвитку.

Двадцять перше століття кидає виклик усьому, що нас оточує. Стрімко міняється техніка і технології, і щоб встигнути за запаморочливими новинками, щоб не відчувати себе викинутим за борт сучасного життя,треба постійно вчитися. «Навчання» стає категорією, яка супроводжує людину протягом усього її життя. Як іти в ногу з часом, як у погоні за новим не розгубити вже накопичений позитивний досвід? Що значить навчати по-справжньому? Напевно, немає однозначної відповіді на ці питання. У світовій практиці існує безліч рецептів справжнього навчання. Але всі вони так чи інакше стосуються одних постулатів,які нам добре знайомі в тому чи іншому вигляді. Гордон Драйден з цього приводу сказав: « Ідея – це нова комбінація старих елементів. Немає нових елементів, є тільки нові комбінації». Тобто новизна  методик в інтеграції добре знайомих елементів педагогічних методик і прийомів,що в цілому формують цікавий, ефективний підхід. Нічого не падає з неба просто так. Навіть нинішня велика кількість методичної літератури принципово не рятує. Це чужа праця, а треба пропустити її через себе. Поки на практиці, на своєму уроці не проведеш той чи інший методичний прийом,то як можна зрозуміти його ефективність? Робота вчителя – це постійно вчитися самому. Досягнути професіоналізму можна спілкуванням з більш досвідченими колегами, самоосвітою, читанням і ретельним опрацюванням спеціальної педагогічної та методичної літератури. Учитель,який перестає працювати над собою,перестає бути цікавим для учня. Здавалося б, ну що нового можна знайти в географії? Усі материки давно відкриті, усі куточки природи описані, все враховано і збалансовано. Підручник географії знаєш краще, ніж родинний альбом… Але природа живе і розвивається,вона не стоїть на місці.                                           

На сучасному етапі розвитку суспільства перед школою постає завдання формування творчої особистості. Це висуває нові вимоги щодо організації діяльності учнів на уроці, які передбачають застосування інноваційних методів і прийомів. Вчитель має шукати і застосовувати конкретні види діяльності, які б допомагали йому досягти мети. Кожен урок має бути творчим актом, в якому і педагог,і учень з однаковим задоволенням пориваються на пошуки істини.

Урок – продукт творчої діяльності вчителя і учнів. Особливостями сучасного уроку є пріоритет у навчанні на розвиток особистості активного учня – учня-дослідника, учня-доповідача. За наявності величезної кількості інноваційних технологій актуальними, на мою думку, є інтерактивні форми організації навчальної діяльності учнів: уроки-дослідження, мандрівки, рольові ігри, семінари, тощо. Інтерактивні методи навчання цінні ще й тому,що сприяють успішному формуванню в учнів комплексу позитивних ділових якостей.

 -         Здатність швидко адаптуватись і групі, що зайнята виконанням спільного для всіх завдання;

-              Вміння встановлювати особисті контакти, обмінюватися інформацією, формулювати та висловлювати свою точку зору;

-              Вміти правильно організувати та розподілити роботу;

-              Вміння аналізувати  та оцінювати свої дії;

-              Здатність висувати ідеї,пропозиції, проекти;

-              Готовність іти на ризик, приймати нестандартні рішення;

-              Вміння цінувати та продуктивно використовувати робочий час.

І. Історія виникнення технології

В історії школи та науки проблема розвивального навчання учнів існувала не як самостійна, а як складова частина інших проблем навчання.

Ще древньогрецькі філософи сформували деякі ідеї необхідності навчання учнів методів пізнання. Платон (427-347рр.до н.е.) вважав, що головне завдання педагогіки – передати нащадкам принцип доброчинності і тим самим зміцнити розумову частину душі. Аристотель (384-322рр.до н.е.), виразив свої педагогічні погляди в трактаті «Про душу», де він аналізує різні сторони психіки: мислення, пам'ять, емоції тощо. Отже, метою виховання є розвиток вищих сторін душі: розумної та тваринної (вольової). Сократ (469-399рр.до н.е.) вбачав головну мету виховання у створенні гармонічної єдності життєвих потреб та здібностей особистості. Ян Коменський (1592-1670) своїми працями здійснив досить великий вплив на розвиток питань розумового виховання дитини. Він вважав, що основою розумового виховання є наочне знайомство з її довкіллям та різноманітна діяльність. Він довів, що в розумовому вихованні дитини слід дотримуватися послідовності і систематичності відповідно до її розвитку і можливостей. Наставляти дитину на мудрість – поступово, за допомогою дитячих забав приводити до розуміння справжніх речей. Водночас він наголошував на необхідності індивіалізувати прийоми і методи розумового виховання, бо «у дітей вельми різні розумові здібності». Автор «Великої дидактики» не тільки зробив переворот у галузі шкільної освіти, впровадивши класно-урочну систему, що була практично першою упорядкованою технологією організації навчально-виховного процесу, а й послідовно розкрив джерела розвивального навчання, що надали їй сенс на належне місце в історії педагогіки. Видатний педагог К.Д. Ушинський (1824-1871) услід за Я. Коменським вимагав, щоб навчання будувалося з урахуванням психологічних особливостей учнів. Автор першої антропології «Людина як предмет виховання» вважав, що розвиток сприйняття перебуває у тісному зв’язку з розвитком мовлення і мислення дитини образним і конкретним уявленнями. У розширенні світогляду дитини Ушинський дотримувався принципу систематичності, послідовного ускладнення матеріалу від близького до далекого, від відомого до невідомого. Він вимагав, щоб матеріал викликав інтерес у дітей та відповідав науковим вимогам. Він здійснив це, створивши свої книги для читання «Рідне слово», «Дитячий світ». П.П. Болонський ще в ті роки показав, що мислення пов’язане з загальним розвитком дитини: дія переходить в думку, думка породжує дію. Тоді педагогіка висунула ідею широкого впровадження в практику школи дослідницького методу навчання.  Та вже у 30-ті роки її було визнано недоцільною.

До середини 50-х років розробляється дидактика репродуктивного спрямування з елементами творчості, а вже з кінця 50-х років починає формуватися нова тенденція в розумінні сутності та характеру навчання. Вона спрямована на відмову від репродуктивних, пояснювально-ілюстративних технологій та розвиток пізнавальної активності, самостійності, творчої ініціативи учнів у навчально-виховному процесі.

ІІ. Концептуальні положення систем розвивального навчання

Традиційний спосіб масового навчання, який спирається на класно-урочну систему, cклався ще у XVIII-XIX ст. Замінивши в нових історичних умовах індивідуальний характер навчання, він зберіг його основні риси: вирішити практичні завдання – навчити дитину писати, читати, рахувати та виконувати прості види людської діяльності. А це означає сформувати людину-виконавця. У психології довгий час існувало теоретичне уявлення про природний розвиток дитини, у тому числі й інтелекту. Швейцарський психолог Жан Паже описав стадії такого розвитку, вивчивши вік від семи до десяти років як час становлення конкретних операцій мислення. Звідти-знаменитий педагогічний принцип доступності: дитині можна задати ту кількість знань і в тій формі, яка доступна її інтелекту. Таким чином, у початкових класах закріплюється конкретне мислення дитини, на якому будується навчання, а в середніх класах зовсім інний підхід-теоретико-дослідницький, що підводить до вирішення практичних завдань.

На початку 30-х років видатний психолог-гуманіст Л.С.Виготський обґрунтував можливість та доцільність навчання, орієнтованого на розвиток дитини, як на свою пряму та безпосередню мету. Він встановив, що розвиток інтелекту людини відбувається через зону ближнього розвитку; коли дитина може може щось робити у співпраці з дорослими, а потім переходить на такий рівень розвитку, коли цю дію може виконувати самостійно. Виготський вважав, що «тільки те навчання в дитячому віці добре, коли воно випереджує розвиток і веде розвиток за собою»… Цю концепцію підтримував і С.Л. Рубінштейн:

«Дитина не розвивається і виховується, а розвивається виховуючись і навчаючись, тобто саме визрівання і розвиток дитини в ході навчання не тільки проявляється, а й удосконалюється».

Таким чином, якщо мета традиційної школи (в початкових класах) - навчити дитину читати, писати, лічити, то мета розвивального навчання- сформувати в дитини конкретні здібності (рефлексія, аналіз, планування) з самовдосконалення.

ІІІ.Мета і завдання.

Головною метою розвивального навчання є формування активного, самостійного, творчого мислення учнів і на цій основі поступового переходу в самостійне навчання.

Завдання розвивального завдання: формування особистості з:

-        гнучким розумом;

-        розвиненими потребами до подальшого пізнання та самостійних дій;

-        певними навичками та творчими здібностями;

Розвивальне навчання – основа формування творчої особистості, яка має внутрішні передумови, що забезпечують її творчу активність, тобто не стимульовану зовнішніми факторами.

Виходячи з різного рівня розумової активності під час уроку, слід звернути увагу на саму модель організації навчання. Цією моделлю передбачається реалізація таких етапів:

1.      Формування в учнів мотивів навчання, позитивного ставлення до нього.

2.      Оволодіння новою інформацією, що являє собою пізнавальну діяльність школярів, спрямовану на опанування нових знань та способів навчальних дій.

3.      Відтворення учнями засвоєного матеріалу.

4.      Формування вмінь та навичок у стандартних і нових умовах.

5.      Узагальнення знань, умінь та навичок школярів.

6.      Продуктивна пізнавальна діяльність дитини для формування знань, умінь та навичок на творчому рівні.

Навчальна діяльність формується під впливом потреб, які, в свою чергу, реалізуються в мотивах.

Провідні потреби, що визначають позитивне ставлення до навчання: прагнення до інтелектуальної активності, самостійного здобуття знань та свідомого оволодіння раціональними способами розумової роботи, намагання пов’язати теоретичні положення з практикою і навпаки.

Мотиви, які свідчать про позитивне ставлення до навчання: пізнавальні інтереси; впевненість у необхідності різнобічної освіти; усвідомлення навчальної діяльності як суспільно вагомої; усвідомлення громадського обов’язку; особиста зацікавленість.

Модель розвивального навчання розрахована на вдосконалення розумових процесів з урахуванням можливостей кожної дитини.

IV.    Ключові слова

Зона ближнього розвитку, розвиток, здібності, розвивальне навчання, розумове виховання, навчальна діяльність, сприйняття, пізнавальна активність, мотивація, навчальне завдання.

V.    Понятійний апарат

·        Зона ближнього розвитку – вирішення завдань, з якими дитина ще не зустрічалась, за умови фіксації вчителем механізму його вирушення та повернення дитині у вигляді здібностей.

·        Навчальна діяльність – така поведінка дитини під час навчання, яка регулюється свідомо поставленою метою.

·        Навчальна потреба – потреба відтворення своїх здібностей.

·        Поняття – основа логічного мислення, в якій відбивається суть предмета, сукупність його основних ознак.

·        Рефлексія – здатність людини до самопізнання, вміння аналізувати власні дії, мотиви і зіставляти їх із суспільно вагомими цінностями, а також діями та вчинками інших людей.

·        Розвивальне навчання    –       цілісна       педагогічна         проблема,  яка  забезпечує оптимальні умови для розвитку учнів як суб’єктів навчання.

·        Розвиток дитини – процес удосконалення духовної, розумової зрілості, свідомості, культури.

·        Розумове виховання – процес розвитку розуму, пізнавальних здібностей.

·        Сприйняття  –  пізнання  знайомих   предметів,  що  веде до осмисленого сприйняття незнайомих.

·        Уміння навчатись – здатність подолання особистої обмеженості; розширення своїх знань; перехід від неуміння до вправності.

VІ. Зміст технології

Для того, щоб учитель розробив програму розвивального навчання, потрібно, щоб він:

а) вийшов за межі встановленої навчальної програми;

б) дав учню змогу займатися тими видами діяльності, що викликає в нього найбільший інтерес, самостійно визначити інтенсивність та обсяг діяльності;

в) лише допомагав учню поставити перед собою завдання та оволодіти необхідними методами і навичками їх застосування;

г) працював з класом, починаючи з стартової діагностики,предмета (тести); д) визначав типи завдань для різних груп учнів;

Завдання вчителя – допомогти учневі сформувати такий рівень розумових операцій та перейти на більш високий.

Модель зручна для дитини, бо дає право вибору завдань і виховує в неї почуття відповідальності за свій вибір. Учень перебуває в «ситуації успіху», починає вірити в свої сили.

Готуючись до кожного уроку, вчитель повинен продумати та організувати навчальну діяльність так, щоб:

·        відбувся розвиток процесів сприйняття;

·        учні оволодівали всім;

·        в   учнів   поступово  нагромаджувався  індивідуальний  досвід     пошукової діяльності;

·        розвивалась   уява;   формувались   якості,    потрібні   для                       комбінування, конструювання, перетворення.

Для організації розвивального навчання слід використовувати методи, які викликають найбільший інтерес в учнів: проблемні, продуктивні, дослідницькі, що сприяють розвитку творчого мислення та уяви. Однак при цьому не відкидається застосування інформаційних, репродуктивних та репродуктивно- продуктивних методів.

Педагогічно доцільною в методиці розвивального навчання є ідея педагогічної паузи. Деякі вчителі використовують так звану початкову паузу на початку спілкування з класним колективом. Її психологічне призначення полягає в тому, щоб допомогти учням певним чином звикнути до педагога, виявити бажання працювати з ним. Мета цього прийому – викликати в учнів потребу в продуктивному спілкуванні.

Розвивальне навчання потребує від учителя вміння створювати умови пізнання, тобто створювати такі ситуації, коли повинен здійснитись «вибух здогаду».

Для того, щоб виникло колективне мислення з проблеми, вчитель повинен вміти тримати «паузу незнання». При цьому пауза триває, доки хтось не дасть відповіді, хоча «розробляв» проблему весь колектив. Де дуже важливо дати розгорнутися колективній думці, що спонукає особистість працювати швидше, організованіше, сконцентруватись на проблемі.

Використавши це, вчитель виконає основну мету розвивального навчання – формувати «вміння вчитися» - загальної здатності, яка в подальшому дозволить учням самостійно оволодіти будь-якими знаннями.

VІІ. Вимоги до особистості педагога

Технологія розвивального навчання потребує від учителя конкретних професійних здібностей, умінь та навичок.

Це – реалізація на практиці знань психолого-педагогічних основ навчання розвитку дитини, уміння моделювати діяльність, прогнозувати кінцевий результат.

Важливим для вчителя є знання характерних особливостей розвитку пізнавальної діяльності школярів різного віку.

Учитель повинен творчо планувати систему провідних знань і засобів діяльності учнів на основі глибокого вивчення їх реальних можливостей. Для цього вчителю потрібно:

·        Володіти педагогічним тактом, методами педагогічної дії, високим рівнем комунікативних і сугестивних здібностей.

·        Формувати культуру навчальної праці.

·        Вміння пробуджувати інтерес до предмета, реалізуючи принцип переконання учнів у дієвості знань.

·        Навчати їх самостійно регулювати свою розумову діяльність.

·        Вільно орієнтуватися в нових педагогічних технологіях, активно здійснювати пошук нових методичних ідей та концепцій.

VІІІ. З досвіду роботи

Виходячи з особистого досвіду роботи за системою розвивального навчання у своїй роботі з учнями 6-10-х класів застосовую різноманітні форми та прийоми роботи, а саме: широко запроваджую роботу в малих групах. Її можна використовувати як на уроках вивчення нового матеріалу, так і під час підготовки до уроків тематичного оцінювання, практичних робіт. У груповій формі роботи можна використати елемент змагання між групами.

Мета змагання: хто швидше і правильніше виконає завдання. Змагання підсилює емоційний характер роботи. При цьому в учнів розвиваються цілеспрямованість, організованість, позитивне ставлення та інтерес до навчання.

Названі дві форми роботи сприяють кращому засвоєнню знань, розвитку пізнавальних інтересів у дітей.

Іншою формою роботи є міжгрупова форма роботи, яка проводиться після завершення роботи в малих групах і отримання результатів дослідження, відбувається діалог між групами, кожна група відстоює свій спосіб і свій кінцевий результат.

Прийоми роботи або варіанти:

а)можна вислуховувати всі групи, потім окремі групи, а інші зіставляють свої результати з результатами роботи даної групи.

Головне призначення вчителя в проведені даних форм роботи – більше слухати, ніж говорити самому, виявляти терпимість до помилок учнів, пропонувати допомогу або направляти до потрібних джерел інформації в разі потреби.

Основні види навчального контролю в системі розвивального навчання.

Зупинюсь на деяких видах контролю:

·  Тестові діагностичні роботи, які спрямовані на виявлення засвоєння окремих предметних операцій, номенклатури, відображення історичних подій. Цей вид контролю дозволяє вчителю та адміністрації школи мати об’єктивну картину просування в засвоєнні змісту навчального матеріалу.

·  Перевірні роботи, які проводяться після вивчення великих тем, що дає змогу перевірити засвоєння учнями певних знань, умінь і навичок, а також намітити їхню корекцію.

Мета перевірних робіт – вироблення в учнів здатності до самоконтролю, самооцінки в навчальній діяльності.

Цінність перевірних робіт полягає в тому, що роботи перевіряються колективно, де діти самі бачать власні помилки та виправляють їх.

·  Підсумкові та стартові перевірні роботи проводяться в кінці семестру, без спеціального повторення, що дає змогу вчителю спланувати теми для повторного вивчення матеріалу. До оцінок знань залучаються діти для проведення порівняльного аналізу.

Досвід впровадження методу розвивального навчання та системи контролю привчає дітей до почуття відповідальності за свою роботу.

ІХ. Висновки

·  Навчання стає розвивальним, якщо воно спонукає до активної пізнавальної, вчинкової, духовної діяльності.

·  Навчання може стимулювати психічний розвиток учня, ніяк не впливати на розвиток, або гальмувати його.

·  Ампліфікація – один з принципів розвивального навчання, це-умова активності, свободи, особистісного вияву у навчанні, віднайдення дитиною себе.

·  Проблемний метод – є головним у розвивальному навчанні.

·  Пізнавальна активність як самовияв особистості у пізнанні, прагнення до ініціативності, самостійності, свободи культивуються як специфічне надзавдання саме в «активізуючій моделі»навчання.

·  В усіх моделях розвивального навчання загальним моментом є те, що вони спрямовані на пізнавальний і особистісний розвиток учня як суб’єкта вчіння.

Слід пам’ятати, що хоча педагогічні технології навчання й вимагають високої активності вчителя й учня, враховують психологічні й особисті риси всіх учнів, вносять індивідуальні корективи в навчальний процес, сприяють прояву та зростанню самостійності учнів, все ж таки вони не забезпечують усім учням однаково високого результату розвитку й навченості.

Вибір того чи іншого методу навчання,його використання залежить від мети уроку, його змісту,майстерності вчителя, його кваліфікації. Тому на уроці повинні займати своє місце різні методики. Лише органічне їх поєднання забезпечить бажаний результат.